Сонце — джерело тепла і світла, заміни якому давні люди не знали. Воно визрівало врожай, міряло час, відганяло нічний холод і рухалося небом щодня одним і тим самим шляхом, ніби кимось кероване. Тож майже кожен народ створив собі бога сонця: у греків це Геліос, у єгиптян — Ра, у слов’ян — Дажбог, у римлян — Сол. Імена різні, а образи подекуди схожі дивовижно: сонячний бог їде небом у колісниці, вдень дарує життя, а вночі стримує темряву.
Бог сонця у міфах народів світу
Для давнього хлібороба сонячне світло означало життя в прямому сенсі. Врожай дозрівав, тільки якщо тепла вистачало, а довга темна зима загрожувала голодом. Зміна дня і ночі, весняне пробудження полів, час жнив — усе залежало від руху світила, тому його шанували як джерело тепла, світла і порядку в природі. Коли сонце ховалося за хмарами чи опускалося восени до горизонту, люди боялися, що воно не повернеться, і влаштовували ритуали, щоб «допомогти» йому.
Однакової картинки при цьому не склалося. Десь сонячний бог був чоловіком, а десь — жінкою: скандинавська Соль, приміром, — саме богиня, і саме вона веде сонячну колісницю. А десь світило розкладали на фази дня, і кожній фазі поклонялися окремо — так зробили єгиптяни з вранішнім, полуденним і вечірнім сонцем. У таблиці нижче зібрано головних солярних богів; «солярний» тут означає «сонячний», від латинського слова sol — сонце.
| Пантеон | Бог / Богиня | Роль і головні атрибути |
|---|---|---|
| Давня Греція | Геліос (пізніше Аполлон) | Первинний титан сонця, золота колісниця, сонячний вінець |
| Стародавній Єгипет | Ра (Атон, Хепрі, Атум) | Творець всесвіту, сонячний човен Манджет, сонячний диск |
| Давні слов’яни | Дажбог, Хорс | Дарувальник тепла і світла (Дажбог), бог сонячного диска (Хорс) |
| Давній Рим | Сол (Sol Indiges / Sol Invictus) | Персоніфікація світила, захисник імперії |
| Скандинавія | Соль | Богиня сонця, яка править сонячною колісницею |
| Індуїзм | Сур’я | Бог сонця, вершник на колісниці з сімома кіньми |
Помітна й різниця в статусі. У Єгипті Ра стояв на чолі пантеону — повного набору богів народу, — а грецький Геліос, попри всю свою видиму велич, ніколи не був головним богом Еллади. Сам факт, що світило відповідає якомусь божеству, ще не робило його володарем інших богів: усе вирішували уявлення конкретної культури про світ. Тож питання «як звали бога сонця» завжди потребує уточнення — у якій країні і в яку епоху.
Давньогрецькі боги сонця і світла
Геліос — син титанів Гіперіона і Теї. Титанами греки звали богів старшого покоління, які правили світом до олімпійців — молодших богів на чолі із Зевсом. У Геліоса було дві сестри: Селена, богиня місяця, та Еос, богиня світанку. Разом ці троє закривали в міфах увесь добовий цикл.
Щодня на світанку Геліос вирушав у путь на золотій колісниці, запряженій чотирма крилатими кіньми. Він піднімався зі східного океану, перетинав небо і на заході спускався в західний океан, де пересідав на човен і плив назад — щоб наступного ранку почати все спочатку. Оскільки згори він нібито бачив і чув усе, що діється на землі, греки вважали його свідком будь-яких таємниць: саме Геліос, наприклад, розповів Гефесту про зраду дружини Афродіти.
Головний культовий центр бога — острів Родос, мешканці якого вважали себе його особливими улюбленцями. Близько 280 року до нашої ери на вході в гавань постав Колос Родоський — бронзова статуя Геліоса заввишки близько тридцяти метрів, одне із семи чудес стародавнього світу. Простояло диво небагато: понад півстоліття, аж поки статую не повалив землетрус.
Діти Геліоса відомі не менше, ніж він сам. Син Фаетон випросив у батька колісницю, не впорався з кіньми й ледь не спалив землю — Зевс зупинив його громовою стрілою. Донька Кірка, яку називають ще Цірцеєю, стала могутньою чаклункою, що перетворювала моряків на свиней. Пасіфая була царицею Криту, а син Еет — царем Колхіди й батьком Медеї, тієї, що супроводжувала Ясона у поході за золотим руном. Від німфи Роди Геліос мав ще цілий рід нащадків — Геліад.
Головне, що треба розрізняти: Геліос і Аполлон — це два різні персонажі класичної міфології. В архаїчну епоху, ранній період грецької культури, Геліос був фізичним втіленням самого Сонця-титана. Аполлон, якого звали ще Фебом («сяючий»), шанувався як бог світла в ширшому сенсі, а також мудрості, мистецтв і пророцтв. У поемах Гомера Геліос — це просто сонце, а Аполлон ще не має до нього жодного стосунку. Перші змішування двох образів з'являються в трагедіях п'ятого століття до нашої ери — наприклад, у Евріпіда, — а остаточно Аполлон став сонячним богом у поетів еллінізму та римських часів. Еллінізм — це період, коли грецька культура після походів Олександра Македонського поширилася на Схід.
Звідси й походить вічна плутанина в рефератах і фільмах. Простіше запам’ятати так: питають про бога сонця в давній грецькій міфології — відповідь Геліос; питають про бога світла, мистецтв і передбачення майбутнього — Аполлон. До того ж слово «Геліос» грецькою буквально означало «сонце», а «Феб» — «сяючий», тож поети вільно гралися обома іменами у своїх текстах.
Солярні боги Стародавнього Єгипту
У Єгипті поклоніння сонцю стало державною релігією. Від п’ятої династії фараонів — приблизно XXV століття до нашої ери — Ра шанували як верховного бога і творця всесвіту, а фараона величали «сином Ра». Єгипетська уява малювала для світила чіткий маршрут, і цей маршрут перетворився на справжній сюжет із човнами, воротами і монстрами.
Вдень Ра плив небом у човні Манджет, який називали денним. Вночі бог пересідав у човен Месектет — нічний — і плив підземним світом крізь ворота дванадцяти годин темряви. А в найглибшій точці подорожі на човен нападав гігантський змій Апоп — втілення хаосу. Свита Ра відбивала його щовночі, але вбити остаточно було неможливо: хаос щоразу відроджувався разом із новим днем, і боротьба починалася спочатку.
За добу сонце тричі змінювало «власника». Вранці, коли світило щойно народжувалося, його зображували жуком-скарабеєм Хепрі: цей жук і справді котить перед собою кульку, наче крихітне сонце, — за це його й «призначили» богом світанку. Опівдні, у зеніті, панував сам Ра. А на заході сонце ставало Атумом — постарілим творцем, який завершує день і готується до нічної подорожі, щоб завтра почати все заново.
Окрема солярна постать — Гор, бог із головою сокола. Його праве око вважали сонцем, ліве — місяцем. Головне ж у Гора — зв’язок із владою: кожен правлячий фараон вважався живим втіленням Гора на землі, тож сонячна і царська влада в Єгипті були фактично тим самим.
Найрадикальніший експеримент із сонцем поставив фараон Аменхотеп IV, який правив у XIV столітті до нашої ери. Він проголосив єдиним богом Атон — сам видимий сонячний диск із променями, що закінчуються долонями. Фараон змінив ім’я на Ехнатон («корисний для Атона»), закрив храми інших богів і переніс столицю в новозбудоване місто Ахетатон. Це була спроба запровадити єдинобожжя — поклоніння одному-єдиному богу — задовго до того, як єдинобожжя стало основою світових релігій.
Реформа пережила свого автора ледве чи не на кілька років. Після смерті Ехнатона старі культи швидко повернули собі місце: його наступник, юний Тутанхамон, знову відкрив храми, а нова столиця спорожніла. Ім’я реформатора пізніше вирубували з пам’ятників — єгиптяни воліли забути свій найсміливіший релігійний експеримент.
Слов’янські божества сонця і вогню
Головним сонячним богом давніх слов’ян літописи називають Дажбога. Ім’я походить від слова «дати»: Дажбог — «даючий бог», дарувальник тепла, світла і добробуту. Він син Сварога, і в «Іпатіївському літописі» цю спорідненість прямо названо. У «Слові о полку Ігоревім» русичі гордо звуть себе «дажбожими внуками» — для воїнів кінця XII століття це був спільний родовід цілого війська, а не просто поетичний зворот.
Друга сонячна постать — Хорс. Він входив до пантеону князя Володимира: у 980 році князь установив у Києві ідолів шістьох богів — Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Семаргла й Мокоші. Якщо Дажбог відав світлом і теплом, то Хорс, на думку дослідників, уособлював саме сонячне коло-диск, рух світила небосхилом і весь небесний цикл. Назву Хорса мовознавці зазвичай пов’язують з іранськими мовами, де споріднене слово означало «сонце».
Сварог — це вже не сонце, а небесний вогонь. Він батько Дажбога та Семаргла — божества, образ якого, найімовірніше, нагадує іранського птаха Сімурга. Сварог вважався упорядником світу та заступником ремесел: у тому ж літописі розповідається, що саме за його правління з неба впали «клешчі» — щипці для ковальської роботи, і люди навчилися кувати.
Сонцепоклонні культи у давніх слов’ян добре проглядаються й у народній традиції, яка пережила офіційне хрещення Русі. Купальські вогнища на літнє сонцестояння, колядки про «вороття» сонця на літо, зустріч весни — усе це відлуння тих самих давніх свят світила.
І про важливе застереження. Слов’янська міфологія збереглася погано: її фіксували вже після хрещення, тому про багатьох богів ми знаємо з кількох рядків літописів та з археологічних знахідок. Надійною основою тут є саме літописи — «Повість временних літ» і «Іпатіївський літопис» — та «Слово о полку Ігоревім». Усе, що виглядає як готова казка з розлогою біографією бога і чітким сюжетом, — це пізніша літературна реконструкція, а не давнє джерело.
Бог сонця у Давньому Римі
Римська історія сонячного бога складалася з двох етапів. Спочатку існував Sol Indiges — «споконвічне», місцеве Сонце зі скромним аграрним культом: його шанували як джерело врожаю, без розлогої міфології. Коли римляни щільно познайомилися з грецькою культурою, їхній Сол поступово злився з образом Геліоса — запозичив у нього і колісницю з чотирма кіньми, і звичай зображати бога з променями навколо голови.
Друге народження відбулося в III столітті нашої ери. Імператор Авреліан у 274 році проголосив Sol Invictus — «Нездоланне Сонце» — офіційним державним культом. Розрахунок був політичний: єдине сонячне божество мало стати спільним покровителем різних народів імперії та надійною опорою самого імператора. На монетах тих років Сол тримає небесну кулю, а навколо голови в нього сяє промениста корона.
Культ залишив помітний слід у календарі. 25 грудня — дату зимового сонцестояння за старим римським літочисленням — святкували як день народження Нездоланного Сонця: після найдовшої ночі світило починало брати гору над темрявою. Перша згадка про Різдво саме 25 грудня походить із римського календаря 354 року, коли свято Сонця ще було живе, — тож наука й досі сперечається, яке з двох свят прийшло на цю дату першим. А у 321 році імператор Костянтин оголосив «день Сонця» вихідним для міст і майстерень: цей день тижня в багатьох мовах досі зветься сонячним — англійське Sunday, німецьке Sonntag.
Цікава дрібниця про саме ім’я. Епітет «інвіктус» — «непереможний» — римляни спочатку додавали до різних богів: до Марса, Геркулеса, Юпітера. Сол «привласнив» його собі лише у пізню епоху, але зробив частиною офіційного імені — і саме в цьому вигляді Нездоланне Сонце увійшло в історію релігій.
Імена богів сонця для кросвордів
«Бог сонця» — часта підказка у кросвордах і сканвордах, а головна підказка до відповіді — кількість клітинок. Далі звіряєш уточнення в питанні: «єгипетський», «римський», «скандинавський» — і варіантів лишається один-два.
- 2 букви — Ра: головний давньоєгипетський бог сонця та творець всесвіту.
- 3 букви — Сол: римський бог сонця (лат. Sol); Гор: давньоєгипетський сонячний бог-сокіл.
- 4 букви — Атон: єгипетський бог сонячного диска; Хорс: давньослов’янський бог сонця; Соль: скандинавська богиня сонця.
- 5 букв — Сур’я: верховний бог сонця в індуїзмі; Хепрі: давньоєгипетський бог ранкового сонця; Гелій: варіант імені Геліоса.
- 6 букв — Геліос: давньогрецький титан сонця; Дажбог: слов’янський сонячний бог-дарувальник; Феб: епітет Аполлона як сонячного бога.
Один нюанс, який економить час: складачі майже завжди додають до питання уточнення — «верховний», «титан», «богиня», «єгипетський». Саме ці два-три слова вибирають між Ра і Атоном чи між Геліосом і Фебом, тому підказку треба читати до кінця, а не зупинятися на перших словах. І звертай увагу на стать: якщо в питанні «богиня сонця» — у сітці майже напевно ховається Соль.
