Офіційна висота Евересту становить 8848,86 метра над рівнем моря. Цей уточнений показник узгодили геодезичні служби Непалу та Китаю у 2020 році після масштабних спільних вимірювань за допомогою супутникових систем GPS, BeiDou та високоточних лазерних далекомірів. До цього міжнародним стандартом вважалося значення 8848 метрів, зафіксоване в середині двадцятого століття. Нові розрахунки врахували повну структуру піка, включно з постійним шаром льоду на верхівці, адже без снігово-льодового шару безпосередня скельна основа гори нижча приблизно на 3,5–4 метри.
Офіційна висота Евересту та одиниці виміру
Для визначення параметрів найвищої точки Землі геодезисти використовують різні системи вимірювання, що дозволяє зіставляти міжнародні наукові бази даних. Традиційно в міжнародній картографії застосовують метричну систему, тоді як в англомовних країнах параметри вершини нерідко виражають у футах. Показники висоти в кілометрах найчастіше використовуються в загальногеографічних оглядах та авіаційній навігації для наочної оцінки масштабу гірського рельєфу.
| Параметр / Одиниця виміру | Значення | Примітки |
|---|---|---|
| Висота в метрах | 8848,86 м | Офіційний міжнародний стандарт 2020 року |
| Висота в кілометрах | приблизно 8,85 км | Точне розрахункове значення становить 8,84886 км |
| Висота у футах | 29 031,7 фута | Показник використовується в англомовній географічній літературі |
| Класична стара оцінка | 8848,00 м | Дані вимірювання 1954 року Індійської служби геодезії |
Точна фіксація сантиметрів має суттєве значення для фундаментальної геодезії, оскільки допомагає відстежувати довгострокові геодинамічні зміни земної кори. Відмінність між сухою породою та крижаною шапкою постійно моніториться за допомогою георадарів, які сканують глибину фірну безпосередньо під ногами дослідників.
Чому висота гори змінюється та чи продовжує вона рости
Гора не є абсолютно статичним об’єктом, оскільки розташована в зоні активних тектонічних процесів. Головною рушійною силою залишається колізія двох літосферних плит: Індостанська плита продовжує рухатися на північ зі швидкістю близько 5 сантиметрів на рік і підминається під Євразійську плиту. Цей колосальний тиск деформує породи та виштовхує весь гірський масив Гімалаїв угору.
Крім тектонічного стиснення, на ріст піка впливає ізостатичний підйом кори внаслідок масштабної річкової ерозії. Наукові дослідження Університетського коледжу Лондона, опубліковані у 2024 році, підтвердили, що річкова система Арун у басейні Косі за сотні тисяч років вимила мільйони тонн осадових порід навколо масиву. Зменшення маси земної кори в цьому районі дозволило мантії виштовхнути полегшену ділянку вище за принципом плавучості.
Через постійний тектонічний рух літосферних плит та річкову ерозію Еверест росте приблизно на 2 міліметри щороку. З цієї причини міжнародні геодезичні служби періодично проводять повторні вимірювання вершини за допомогою супутникового GPS-моніторингу, лазерного сканування та радарного аналізу глибини льоду.
Додаткові сезонні коливання висоти в межах кількох десятків сантиметрів зумовлені товщиною снігового покриву після сезону літніх мусонів. Свій внесок роблять і потужні землетруси: сейсмічні поштовхи здатні за лічені секунди як підняти окремі хребти на кілька сантиметрів, так і спровокувати локальне просідання масиву.
Історія геодезичних вимірювань та назви вершини
У першій половині дев’ятнадцятого століття найвищими горами світу вважалися Канченджанга та Дхаулагірі, оскільки Непал був закритим королівством для іноземців. Усе змінилося завдяки діяльності Великої тригонометричної служби Індії, геодезисти якої фіксували вершини з відстані понад 150 кілометрів. У 1852 році індійський математик і топограф Радханат Сікдар провів складні тригонометричні обчислення й першим довів, що об’єкт під умовною технічною назвою перевершує всі інші піки планети.
- Еверест — міжнародна назва на честь керівника геодезичної служби Британської Індії сера Джорджа Евереста, запропонована в 1856 році його наступником Ендрю Во.
- Джомолунгма — традиційна тибетська назва, яка в перекладі означає «Божественна Мати Життя» або «Богиня-Мати світу».
- Сагарматха — офіційна непальська назва гори, запроваджена урядом країни в 1960-х роках, що перекладається як «Вершина неба» або «Лоб неба».
- Пік XV — первинне технічне позначення вершини в топографічних журналах британської геодезичної служби до офіційного оприлюднення розрахунків.
Місцеве населення Гімалаїв завжди сприймало цю гору не як спортивний виклик, а як священне місце перебування божеств. Буддистські монастирі, розташовані біля підніжжя, досі щороку проводять традиційні ритуали захисту перед початком будь-яких дослідницьких експедицій.
Географічне розташування та сусідні вершини
Географічно найвища точка планети знаходиться в Центральній Азії, у хребті Махалангур-Гімал гірської системи Гімалаї. Безпосередньо через найвищу точку піка проходить державний кордон між Непалом (провінція Косі) з південного боку та Китаєм (Тибетський автономний район) із півночі. Таке розташування створює два основні класичні маршрути сходження: південний через льодовик Кхумбу та північний через тибетське плато.
- Лхоцзе: висота 8516 м (розташована за 3 км на південь від вершини, з’єднана з нею перевалом Південне сідло).
- Макалу: висота 8463 м (знаходиться за 20 км на південний схід від гірського масиву).
- Чо-Ойю: висота 8201 м (розташована за 28 км на північний захід на кордоні Непалу та Китаю).
Близьке сусідство таких високих масивів формує власний екстремальний мікроклімат у районі льодовиків. Швидкість струменевих вітрових потоків на гребенях між цими вершинами нерідко перевищує 200 кілометрів на годину, а температура взимку опускається нижче мінус 50 градусів.
Ключові історичні сходження та рекорди українців
Першими людьми, які офіційно ступили на найвищу точку планети, стали новозеландський альпініст Едмунд Гілларі та непальський шерпа Тенцінг Норгей. Їхній успішний підйом відбувся 29 травня 1953 року за південним маршрутом у складі британської експедиції під керівництвом Джона Ганта. Це досягнення поклало початок ері сучасного висотного альпінізму в Гімалаях.
Вагомий внесок у дослідження маршрутів зробили українські альпіністи. Першими українцями на верхівці стали Сергій Бершов та Михайло Туркевич, які здійснили унікальний нічний штурм 4 травня 1982 року в межах першої радянської гімалайської експедиції по складному південно-західному контрфорсу. Першою українською жінкою, яка піднялася на найвищу точку Землі, стала Ірина Галай, підкоривши вершину 20 травня 2016 року.
Точну кількість альпіністів, які побували на піку за всю історію, встановити складно через розбіжності в міжнародних реєстрах та Himalayan Database. За різними аналітичними даними, кількість зафіксованих сходжень коливається від 4000 до понад 10 000 випадків, що пояснюється численними повторними підйомами місцевих гідів-шерпів, деякі з яких піднімалися на верхівку десятки разів.
